РЯТІВНИЦЯ З ІНСТИТУТСЬКОЇ

"Я поповзла вгору. Тут снайпери не давали підійти до поранених. На хвилину я зупинилася. Згадала свого Дмитрика, своє життя, своїх близьких, всіх, кого люблю. Але крики про допомогу були голосніше пострілів. І я поповзла до них".

Київський журналіст Юрій Бутусов розшукав жінку, яка героїчно рятувала поранених трагічних подій вранці 20 лютого на Інститутській. Про це він сам написав на своїй сторінці в Фейсбук.

"Як я радий, що вдалося її знайти! Приголомшливе фото знаменитого французького фотографа Eric Bouvet стало одним з найяскравіших вражень трагічного і героїчного дня 20 лютого.

Снайпери почали розстріл беззбройних людей на Інститутській. Майданівці не кидати своїх - намагалися витягнути кожного, але вбивці били по тих, хто намагався їх витягнути .

Коли загинули чоловіки, на допомогу пораненим прийшла жінка - без каски, щита і бронежилета, з розпущеним волоссям. Її захищав ніхто. Сама себе, крім беззавітного мужності, любові до людей, почуття обов'язку, і Божого провидіння.

Але у неї не було імені. 11 березня я написав звернення з проханням допомогти знайти цю безвісну героїню. І ось через місяць і більше 4000 репости "Фейсбук" створили справжнє диво - добрі люди допомогли мені з нею зв'язатися.

Знайомтеся: Марія Матвіїв, медична сестра "швидкої допомоги" комунального закладу "Львівський обласний центр медичної допомоги та медицини катастроф" , з міста Буськ Львівської області.

Марія нічого не знає про ажіотаж навколо її подвигу в інтернеті, і світової популярності її фотографії на Інститутській. У неї немає акаунта в соціальних мережах, немає адреси своєї пошти, і немає часу переглядати новини - у неї є 12 - річний син Дмитрик, чоловік Петро, мама Мирослава, і звичайна така важка робота - рятувати життя.

Я записав її розповідь, дуже просту і геть позбавлену мальовничості і самозамилування :

"На Майдан за час революції я приїжджала 5 разів. Ми виїжджали з моєю сестрою, чоловіком, кожен раз, коли на Майдані ставало небезпечно. Ми завжди були на передовій. Я розуміла, що Майдан - це наш шанс змінити своє життя на краще, і у мене не було питань, треба це робити чи ні. Який сенс жити, якщо боятися ? Жили завжди в наметі нашої Буської сотні .

18 лютого ми були вдома, коли побачили жахливі кадри подій у Києві, десятки вбитих і поранених людей. Ми були приголомшені. Але ввечері разом з чоловіком зібралися і пішли на площу, де виїжджав автобус на Київ. Тут я вперше побачила, як багато чоловіків злякалися - добровольців було не так багато. Нас виїхало 30 осіб, я була єдиною жінкою.

Ми приїхали на Майдан о 03.30 19 -го лютого. Я вийшла з автобуса, і мені стало так радісно - я побачила багато людей. Побачила, що Майдан не здається незважаючи ні на що. Майдан дав мені сили.

Потім чоловік сказав, що у нього від побаченого були абсолютно протилежні враження - він побачив те, на що я не звернула увагу - остання лінія оборони проходила під самою сценою, не вистачало горючих матеріалів, було мало пляшок з горючою сумішшю.

Ми відразу почали розливати " коктейлі Молотова" і передавати їх на передову. Відпрацювали весь день і всю наступну ніч.

Я вже почала допомагати пораненим, готувати їжу. Вранці 20 -го ми дізналися про перемир'я, і як тільки міліція пішла з Майдану вирішили трохи поспати. Але тільки я задрімала, як в намет забіг наш хлопець з Буська - він сказав, що за нашими стріляють у Жовтневого палацу, і терміново потрібні медики.

Я побігла до Жовтневого палацу - у мене не було каски, бронежилета. Я не стала одягати накидку Червоного хреста. Снайперська гвинтівка легко прошиває цей захист. Ще з часів боїв на Грушевського я бачила, що медики в яскравій формі можуть стати мішенями, тому не хотіла привертати до себе увагу.

Зверху я побачила як почали розстрілювати людей на Інститутській. Вогонь був дуже щільний, гуркіт пострілів не припинявся .

Спочатку я надала допомогу одному хлопцю - він був легко поранений. Потім я підповзла до бійця, який отримав поранення в ногу. Але крики про допомогу були на самому верху біля барикади . Я поповзла вгору. Тут снайпери не давали підійти до поранених. На хвилину я зупинилася. Згадала свого Дмитрика, своє життя, своїх близьких, всіх, кого люблю. Але крики про допомогу були голосніше пострілів. І я поповзла до них.

Хлопець на тій самій фотографії отримав поранення, коли я була вже зовсім близько. Коли наблизилася, побачила - важке поранення в голову. Вхідний отвір кулі було близько двох сантиметрів у діаметрі, і з нього юшила кров пружною струменем, як з водопровідного крана. Все, що я могла зробити негайно - зупинити кровотечу. Як тільки я наклала пов'язку, підбігли хлопці - санітари, і винесли його.

Потім у дерева інший чоловік отримав поранення в живіт - дуже важкий. Куля буквально розпорола його, і кров теж хльоснула фонтаном. Молодий санітар не зміг зробити укол - навколо падають люди, кулі свистять, крики, кров... Але у мене ж досвід - рука не здригнулася. Інші люди вже зробили перев'язку і забрали пораненого.

Час ніби перестало існувати і я все робила на автоматі, і нічого не бачила крім поранених і вбитих. Чоловік з Коломиї прикривав мене щитом - я згадала його тільки наступного дня , коли він нагадав мені про вчорашній день.

Я озирнулася - іншим вже не можна було допомогти, і хлопці витягали тіла.

Всього в той ранок я взяла участь у порятунку 4 чоловік. Двоє з них безсумнівно, залишилися живі. Пораненого кулею в голову бійця я побачила потім - на жаль, вже бездиханним серед тіл, що лежали біля готелю "Козацький". Судячи з характеру поранення, у бійця, який отримав кулю в живіт було, на жаль, небагато шансів на порятунок ...

Я приїжджала в Київ пом'янути їх на 9 днів. Коли буду в Києві наступного разу? Не знаю . Начебто в травні збираються люди, а може і через рік ... А ну от, мама мене поправляє, що якщо війна, то треба знову їхати. Ну звичайно, мама, звичайно, поїду. Раз зуміли звільнити свою землю, зуміємо і захистити ".

"Я сказав Марії, - завершує свою розповідь про героїню Майдану журналіст, - що нею пишаються і захоплюються тисячі людей. Що готовий запросити її з родиною до Києва, що повністю сплатимо їй проїзд, проживання, що говорити з нею - велика честь. Але ... я не почув у неї ні краплі манірності або гордості - вона відмовилася , тому що " дуже багато роботи" .

Як нагородити людину, подвиг якого не вимірюється в медальку ? Сподіваюся, "Фейсбук" і в цьому підкаже .

Я сказав так: " Марія , ви думали , що врятували 4 життя, а на самому Делєв Ви врятували тисячі душ, які стали вільними, для яких ваші вчинки стали прикладом любові до ближнього , любові до Батьківщини. Спасибі, Марія Матвіїв. Слава Україні ! ".

Юрій Бутусов.

"Українаська правда. Життя"