ПРАЦІВНИКИ МУЗЕЮ «ОЛЕСЬКИЙ ЗАМОК» НАПИСАЛИ ЛИСТ-ЗВЕРНЕННЯ ДО ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Президенту України

Порошенку П.О.

від працівників музею «Олеський замок»

Лист-звернення

     Я, Сабодаш Тетяна Олексіївна, головний хранитель музею «Олеський замок», (відділ Львівської Національної галереї мистецтв ім. Б.Г.Возницького) звертаюся до Вас у надзвичайно важливій державній справі.

  На території Львівської області вперше в Україні у 1975р. був відкритий музей у замку XIV-XVIII ст. Відкрив його Борис Григорович Возницький, беззмінний директор Львівської картинної галереї протягом 50 років. Музей «Олеський замок» володіє унікальними творами мистецтва, серед яких почесне місце займають баталії 17 ст. , які стали предметом гострих суперечок і сутичок між Міністерством культури України та музейниками. Вже понад три роки точиться безперервне цькування і моральний тиск на музейних працівників зі сторони Міністерства культури. Справа в тому, що 2 баталії «Битва під Віднем» та «Битва під Парканами» проходили реставрацію у Варшаві – працювали спільно українські та польські реставратори.  У двосторонній угоді про реставрацію сказано, що після реставрації баталії повертаються додому – до Олеського та Золочівського замків. На цьому постійно наголошував Борис Возницький у своїх виступах як в Україні, так і в Польщі – збереглись усі відеоматеріали та архівні документи. Але, на жаль, після трагічної загибелі Возницького у травні 2012 року, почалась травля музейників. Особливу роль у цьому питанні відіграє польська сторона, яка постійно наполягає на передачі унікальних полотен до костелу у Жовкві. Львівська область.  Відносно первісного місцезнаходження баталій – так, вони були у костелі, але у жахливому стані – дощ заливав їх, бо частина даху була відсутня, голуби, ворони та інше птаство робили свою справу. Сирість та протяги через вибиті вікна лише підсилювали знищення полотен. І,якби не Возницький, який не побоявся в той час виступити проти комуністичної ідеології про знищення усього, що знаходилось у храмах, то зараз не було би прецеденту, не існувало би баталій.

   А Возницький розумівся на творах мистецтва і, ризикуючи життям у прямому розумінні цього слова, - балка пролетіла з висоти костелу у декількох сантиметрах від нього – не побоявся того, що забирання полотен з костелу та їх зберігання, може загрожувати йому звільненням з посади. І провів реставрацію полотен у майстернях картинної галереї. Нікому не довірив реставрацію, лише своїм спеціалістам. Він не віддав монументальні полотна ні до Москви, ні до Петербургу. Впевненість та віра у своїх працівників – ось, що керувало ним.

  Між іншим, у 1986р., проходило міжнародне засідання музейників (ІКОМ) у стінах Олеського замку. Представники музеїв з різних країн приїхали до нас. Возницький розповідав і показував скарби музею. Жодного зауваження, жодного сумніву не прозвучало з вуст вітчизняних та зарубіжних спеціалістів – лише подив, подив людській мужності, відчайдушності і високому стремлінню зберегти шедеври для майбутніх поколінь. Баталії ніколи не повернуться до костелу, бо це для них смертний вирок. У нашому Міністерстві культури відбувається диво-дивне – міністерство, яке повинно стояти на захисті національних інтересів і художні цінностей, робить все навпаки: зовсім не чує голосів музейних спеціалістів, доводів генерального директора Львівської картинної галереї Разінкової-Возницької Л.Б. Що би це значило? Невже нічого не змінилося в нашій державі? І все, йде так, як колись при Януковичі, який теж хотів використати наші твори мистецтва, як розмінну монету у політиці.

  Чому Міністерство культури слухає другорядних людей у цій справі? Чому Кириленко ретельно дослухається до Герича – директора Жовківського заповідника? Хто такий Гереч? Може провідний міжнародний експерт у питаннях мистецтва? Ні! А може він знаменитий реставратор? Ні! Це звичайний міщанин із Жовкви, що  відає заповідником і успішно доводить його до повного розвалу і занепаду. Обійдіть замок і побачите істинну роботу активного діяча культури -  обвалені стіни, прогнивши підлога в залах, грибок на стінах. Замість того, щоб працювати та піднімати заповідник – цей директор постійно їздить то до Варшави в міністерство культури, то до Кириленка у Київ.  Незрозуміле одне – за які такі заслуги цього чоловіка так гостинно приймають у обох міністерствах?  Чому у Варшаві приймають – зрозуміло, бо вже наобіцяв полякам віддати баталії до костелу, тільки невідомо, на якій підставі.

  А дії нашого міністра культури нам незрозумілі, бо пан Кириленко дуже-дуже далекий від мистецтва. І, як філософ з освітою, може хай пояснить людям, в чому  криється раціональне зерно Гегеля? Мабуть, це ближче до його розуміння.  Вже стільки написано статей, стільки виступів та наукових обґрунтувань зі сторони фахівців, що НЕ МОЖНА шарпати взад-вперед унікальні художні цінності державної ваги!

   Що нам, простим музейникам, робити?? В кого просити захисту? Возницького, нашої монолітної стіни, вже немає. Залишається один вихід – просити захисту у міжнародної музейної організації (ІКОМ), яка розуміється на художніх цінностях. Чому польська сторона диктує нам це робити?  Ми що, вже підпорядковуємось польському міністерству культури??? А якщо ми почнемо виставляти польській стороні свої претензії відносно тих творів, які були вивезені від нас у 30-40-ві роки?? Що тоді буде?

    Президент Порошенко П.О., виступаючи перед нашими воїнами, сказав: «Ми чужого не чіпаємо, але і свого не віддамо». Так і ми – свого нікому і ніколи не віддамо.

  Ми бідні люди із зарплатою у 2 тисячі гривень, але ми не запроданці, і не дозволимо робити з нас слухняних рабів, які будуть сліпо виконувати чужі розпорядження, в даному випадку йдеться про надзвичайний моральний тиск з боку польської сторони.

   Баталії 17 ст. не покинуть стіни рідного музею, де вони провели 45 років, без нашої повної згоди.                                                                        

Із повагою,

Сабодаш Т.О.

від імені колективу музею "Олеський замок"

P.S. Будьте нам тим мудрим третейським суддею у цій надзвичайно важливій і дуже заполітизованій справі.